Вікторія Литвиненко — сержант медичної служби Збройних сил України, медсестра-анестезистка у військовому госпіталі Запорізької області. Раніше вона працювала у дитячій лікарні, але з початком повномасштабного вторгнення її шлях кардинально змінився — тепер вона щодня рятує життя поранених захисників. Про це повідомляє Суспільне Запоріжжя.
Анестезіологи і реаніматологи — це перша ланка допомоги для тяжкопоранених у шпиталі. Вікторія — одна з них. Її робота часто не залишає часу навіть на ковток води чи перекус, адже на кону стоїть здоров’я і життя бійців:
«Коли на фронті загострення або наступ, ми навіть не встигаємо попити кави — миттєво біжимо в операційну, змінюючи колег у палатах. Наш обов’язок — пильнувати поранених, вчасно вводити ліки, уважно стежити за показниками на моніторах», — розповідає Вікторія.
До 2022 року жінка працювала у дитячому відділенні, а з початком повномасштабної війни без вагань перейшла до військового шпиталю. Вікторія зізнається, що медицина завжди була її мрією:
«Ще з дитинства я любила гратися в «лікарню». Мама мене підтримала і наполягла, щоб я пов’язала життя з цією справою. Коли дізналася, що потрібні медпрацівники для військового госпіталю, вирішила — чому б ні? Я не шкодую про це. Навпаки, горджуся собою, що вистояла і готова триматися далі», — ділиться вона.
Під час змін у Вікторії на службі ще три медсестри, і між ними панує взаємна підтримка:
«Іноді ми тут залишаємося по дві-три доби без відпочинку, бо хтось захворіє, інший може піти. Ми завжди прикриваємо один одного. Навіть старші сестри та завідуючий залишаються на зміні, щоб замінити хворих. Від 2022 року я жодного разу не брала лікарняний», — каже Вікторія.
Графік роботи — надзвичайно напружений і непередбачуваний, виклик у операційну можуть зробити навіть посеред ночі:
«Ми можемо спати вночі, але якщо надійде сигнал — одразу біжимо рятувати життя. Організм звик до безсонних ночей. Цей адреналін став необхідністю — без нього не можу», — зізнається вона.
Військові дуже потребують не лише медичної, а й емоційної підтримки: їм важливо почути тепле слово. Вікторія пригадує випадок, коли пораненому хлопцю ампутували ногу, а він посміхнувся і пожартував, що тепер йому потрібно купувати менше взуття.
Вдома Вікторія намагається відновити сили, спілкуючись із чоловіком, доглядаючи за собаками і рослинами:
«Стараємося відволікатися від війни. Я люблю городину — капуста, помідори, огірки, картопля. Робота з землею дає мені енергію, викидає негатив, заряджає силою. Підтримує мене чоловік», — розповідає медсестра.
Важкі навантаження часом доводять до межі витривалості, але Вікторія впевнена:
«Іноді здається, що «точка кипіння» близько, але бажання перемогти сильніше за все».